Що таке трипілля?

Трипільська культура, як явище

     Трипільська культура. Це словосполучення в наш час стало в Україні досить популярним і часто вживаним. До цієї давньої і загадкової культури звертаються не лише археологи і історики. Все частіше намагаються «черпати» з цієї тисячолітньої глибини інформацію для себе політики, діячі модних релігійних течій, митці і просто пересічні люди.

     То чим була в дійсності трипільська культура і чому саме вона зайняла таке почесне місце в пантеоні давньої історії?

     Напевне, жоден поважаючий себе вчений не буде, даючи відповідь, переконувати вас, що те про що він розповідає, є стовідсотковою істиною. Туман минулого покриває події зовсім близької до нашого часу історії, а що вже говорити про тисячолітнє минуле!

     Активний інтерес до археології людство почало переживати в ХІХ столітті. Розкопки в Єгипті, пошуки біблейських місць, давній Рим… Саме тоді були знайдені рештки неандертальця і кроманьйонця, почалася класифікація знахідок і їхня періодизація. Сотні нових пам’яток і десятки нових археологічних культур з’являлися і займали свої місця  в історії країн чи цілого світу.

     У 1899 році в науковий обіг ввірвалося словосполучення «трипільська культура», завдяки археологу-аматору Вікентію Хвойці.  Чех за національністю – Хвойка з’явився на Україні в 70-х роках і поселився в Києві, одному з тодішніх губернських центрів Російської імперії. Агроном за освітою, ахеологією він почав займатися біля 1890 року, і за короткий час зажив слави видатного дослідника, який відкрив цілу низку археологічних культур.

     Взагалі, ще до В. Хвойки, на знахідки цієї культури натрапляли польські вчені на території Західної України, а українські - на Поділлі. Румуни на своїй території знаходили речі подібні до трипільських і виділили у себе культуру Кукутень, як потім з’ясувалося –  одне з крил «трипільського птаха».   Хвойка провівши розкопки в Києві та  кількох місцях поблизу містечка Трипілля, зумів зіставити всі свої знахідки, зрозуміти їхнє місце серед інших і виокремити нову археологічну культуру, якій судилося через сотню років ввійти в перелік тих давніх історичних шарів, з яких сучасна людська цивілізація, живила свої перші паростки.

     Але це буде пізніше, на зламі минулих століть ще не уявлялася та територія, яку покривала у свій час Трипільська культура, ні кількість її поселень, навіть, час коли вона існувала був досить відносним. Трипільські дослідження  вимагали часу, нових людей з ідеями і звичайно коштів.

     «Презентація» нової культури відбулась на ХІ Всеросійському археологічному з’їзді і зразу викликала бурхливий інтерес та дискусії серед тогочасних науковців. Хвойка вважав, що прямокутні в плані, площами по 40 – 60 квадратних метрів, скупчення перепаленої глини, які він знаходив під землею - це залишки деревяно-глинобитних поховальних конструкцій,  які спалювалися разом з покійниками і посудом, а самі трипільці жили в землянках.  Знахідки обвугленого зерна, його відбитків на посуді, зернотерок переконували в тому, що господарі  «будинків мертвих», були землеробами і, можливо - першими на території Східної Європи! Будучи за своїми політичними переконаннями слов’янофілом, Хвойка робить висновок, що трипільці, скоріше за все, були предками слов’ян.  

     На початку ХХ століття з’явився інший погляд на «трипільську» глину. Микола Біляшівський, Василь Доманицький проводили розкопки біля села Колодисте, на території теперішньої Черкащини і переконалися, що скупчення паленої глини – це залишки трипільських жител, а не поховальних споруд. Серед хаосу, на перший погляд схожого на шматки битої цегли, вони знаходили залишки від пічних черіней. Сама глина мала «гнізда» від полови, часто знизу можна було бачити сліди від дерева, на яке цю глину колись намащували.  Складалося враження, що долівка хати була викладена плитками різної форми з випаленої глини. 

     Звичайно не могла не вражати різноманіттям форм і орнаментації знайдена кераміка. На жаль, у більшості випадків, вона була бита і до того ж її покривав шар вапняного нальоту, який законсервував під собою малюнки. Серед кераміки траплялася пластика, яка зображала тварин та людей, посуд незрозумілого призначення, що дістав назву – біноклеподібний. Між іншим, трипільський «бінокль» Хвойка розмістив основним елементом, що прикрашав титульну сторінку його праці «Древние обитатели Среднего Приднепровья».

     Перед початком першої світової війни Вікентій Хвойка помер. Війни - світова та громадянська призупинили розкопки на довгих десять років.

     Кінець 20-х та 30-ті роки знову покликали на поля шукачів давно зниклого світу. Вперше, біля Києва було розкопано не одне, чи кілька жител з поселення, а ціле селище, яке мало 20 будинків. У 1940 році виходить монографія Тетяни Пассек  «Трипільська культура», у якій дослідниця ділить Трипільську культуру на три періоди: ранній, середній і пізній. Тоді ж, на розкопках в «Коломийщині» було проведено археологічний експеримент з трипільського житлобудування: кілька годин на вогні випалювали кусок глиняної стіни від старої сільської хати. Експеримент переконав тодішніх дослідників, що залишки трипільських жител, це фрагменти випалених глиняних плит, з яких потім складали підлогу. При цьому, плитку випалювали десь «на стороні» і далі використовували, як будівельний матеріал - щось на зразок первісної цегли.

     Довоєнні розкопки дали дещо в розумінні планування поселень, чим займалося трипільське населення і з чого жило. Відкривався широкий світ релігійних уявлень давніх хліборобів, що шанували матір–богиню, яка в трипільській уяві мала бути початком всіх людей-трипільців, а можливо і людства в цілому. Багатий орнамент виводив трипільську кераміку на почесне місце однієї з найкращих для Стародавньої Європи. Крім того в кінці 30-х років почалися розкопки найбільшого трипільського поселення «Володимирівка» на річці Синюсі, яке досягало цілих 60 гектарів. Небачені розміри для мідно-камяної доби!

     Повоєнний час зробив нові відкриття, які привели до переосмислення багатьох, раніше загальноприйнятих поглядів на трипільську культуру.

     Трипільці жили в двоповерхових житлах! При цьому жили на одному місці не довго. Виснажуючи землеробством ґрунти, вони пробувши на одному місці років 50 – 70, кидали їх і переходили на «свіжі» землі. Житла з дерева та глини, які за цей час старішали – спалювали. Рештки таких пожарищ і знаходять археологи, при цьому ніхто глиняних плиток  для підлоги не випалював. Шар  перепаленої глини, це в основному підлога другого поверху, який під час пожежі прогорів, впав і придушив під собою те хатнє начиння, яке було під ним, тобто на рівні землі. Як вам така ідея! Тим більше, що дійсно під шаром глини часто знаходять битий посуд та інші речі, а увесь прямокутний «корж» трипільської підлоги має знизу чіткі відбитки від дерева, на яке глина намащувалася і на якому трималася. Ця теорія, яка з’явилася завдяки Всеволоду Маркевичу на початку 60-х років, до цього часу має багато прихильників і перевіряється низкою експериментів. Крім того деякі моменти вказують на те, що таке спалення жител могло бути ритуалом покидання поселення.

     Науковою сенсацією було відкриття, також у 60-х роках, трипільських поселень-гігантів. Розшифровуючи військові аерофотознімки, майор Костянтин Шишкін звернув увагу на світлі овали та лінії, які виділялись на сірому тлі зораних полів. Такі лінії ніяким чином не пов’язувалися з наземними спорудами та дорогами. Можливо це сліди існування давніх поселень? Але площі таких поселень мали бути в кілька сотень гектарів!

     Здогад уважного майора через певний час був підтверджений археологами і на картах з’явилося біля 20 велетенських поселень, найбільше з яких «Тальянківське» нарахувало 450 гектарів. 

     У 70-х роках почалося їхнє планомірне дослідження. Що собою являли світові велети? Перші міста, попередники і ровесники Шумерської цивілізації? Величезні села, мешканців яких войовничі сусіди заставили триматися великого гурту?

     У 1981 році інститут археології УРСР створив комплексну Трипільську експедицію, яка складалася з чотирьох загонів і більше десяти років активно вивчала це питання. До справи вдалося залучити геофізиків. Саме вони розробили метод, який давав можливість без «входження» в землю знаходити місця стародавніх будівель.  Так на план «Тальянок» нанесли 2700 таких місць, на «Майданець» - 1500.

     Більше ста років розкопок, десятки вчених і ми маємо можливість трохи відкрити завісу таємниць народу, який ми називаємо трипільським. Сформувавшись як окрема культура, плем’я, яке знало хліб, розводило худобу, знало мідні знаряддя праці, поступово з Румунського Попруття рухалося через теперішню Молдову, на Схід, множачись і займаючи все більші території. Напевне тут, на Нашому Сході, відбувалось змішання з частиною місцевих племен, що і привело до появи яскравої різновидності окремих трипільських груп.  Величезні поселення з’явилися в кінці ІV тис. до н.е. в тих місцях, де трипільці межували з скотарями. Продовжуючи триматись старих «молдовських»  місць, лише на території сучасної України вони зайняли площу у 200 тис. кв. км. і залишили по собі більше 1,5 тисячі поселень.

     Напевне, для своїх сусідів трипільці були об’єктом наслідування і заздрощів, їх захоплювали  тисячі гектарів збіжжя, ревіння худоби, мідні речі та прикраси. Хотілося бути схожими на них, одягатися так як вони, приходилося боятися їхніх могутніх Богів.

     До пори – до часу, проіснувавши півтори тисячі років, один з центрів поширення землеробства швидко зійшов з історичної арени не залишивши по собі жодних свідчень, крім археологічних. У період свого занепаду трипільці місцями переймають поховальні обряди сусідів –  напевне їхні Боги уже не могли їх захистити.

     Сотня років досліджень трипільської культури, виявила нові загадки давнини і їхня кількість не є меншою, ніж на час, коли Вікентій Хвойка лише почав вкопуватися в ґрунт поблизу  містечка Трипілля.

Владислав Чабанюк – директор Державного історико-культурного заповідника «Трипільська культура» (Черкащина).